Коли наречені приходять до храму, щоби одружитись, вони не стають одне навпроти одного, хоч і прийшли пов’язати свої життя, але обличчям до вівтаря. Що хоче Церква сказати таким жестом?
Звична і досить поширена ситуація: дівчина чи хлопець, втомлені від самотності, понад усе прагнуть зустріти когось, щоби врешті позбутись цього прикрого стану.
Ось вони зустрілись. Декілька разів побачились і вирішують, що це справжня любов, а отже, слід і варто розповісти про себе усе, до краплини, абсолютно усе. Усі таємниці, приховані гріхи, родинні проблеми… Ось вони ідуть уже далі, сповнюючи еротичні фантазії одне одного, починають жити разом… І ставити одне одного на те місце, яке належить Богові.
Але жодна людина не є Богом і не може бути як Бог…
Що далі?
“А я же він смів, а як могла вона після всього цього, після таких щирих зізнань… “
Неодмінно прийде гірке розчарування і ще глибша самотність. Бо не може інша людина тобі замінити Бога, якою би близькою вона не була. А саме цього ми так часто прагнемо – шукаємо собі ідолів, ставимо їх на постамент для почитання, грузнемо у цих незрозумілих і токсичних стосунках і розчаровуємось, ранимось.
Коли наречені приходять до храму, щоби одружитись, вони не стають одне навпроти одного, хоч і прийшли пов’язати свої життя, але обличчям до вівтаря. Що хоче Церква сказати таким жестом? Сенс подружжя – не у тотальному склеєнню, розчиненню одне в одному. А дехто так собі його уявляє: всюди бути разом, усе одне одному відкрити, про усе говорити… Але Церква каже: подружжя для того, щоби прийшли колись ви разом до Царства Небесного. Очевидно, єдність подругів є величною, але не варто занадто сильно вдивлятись лише одне в одного.
Може це провокативно, але була рація в тому, щоби в подружжі одне до одного звертались на пан чи пані, проявляючи повагу і дистанцію між собою.
Так, саме дистанція. З подругом, мамою, священником. Бо що буде, коли син все має розповісти мамусі, все до краплини? І так мамуся піде з тобою на перше побачення і стоятиме біля дверей у час першої шлюбної ночі? Ні, “Мамо, Ви” – говорили колись і була у тома рація.
Кому ж ми можемо і маємо розповісти про все? Богові. Божу волю ми повинні виконувати 24 години на добу, але насправді хочемо, щоби Він допоміг нам, коли потребуємо, а потім відійшов. Бог потрібен нам щохвилі, бо без Нього не можемо собі зарадити ні з чим.
Лише Бог знає правду і знає кожного з нас. Жодна людина не знає всього і не може вирішити якусь ситуацію або що більше – судити. Так нерідко, особливо коли є проблеми у сім’ї, люди приходять до священника чи психолога із надією на те, що отримають вирішення, оздоровлення. Думають, що священник сяде, вислухає одного і другого і дасть якийсь рецепт направлення. Але священник – лише священник. Він не в силах зробити те, що може Бог.
Лише Бог може допомогти нам завжди, бо кожну волосину на нашій голові має пораховану. Однак лише ми можемо запросити Його до присутності у своєму житті 24 на 7, віддаючи Йому належне місце у своїй душі. Ідоли ніколи не замінять Бога, особливо коли йдеться про стосунки.
Автор: Тетяна Трачук
